ГЛЕМЯЗЬ Олексій Олександрович
Глемязь Олексій Олександрович
Назавжди 32…
Глемязь Олексій Олександрович народився 24 липня 1992 року в місті Києві. У 1994 році родина переїхала до села Ходосівка, де й минули його перші роки життя. З малечку Олексій був допитливим, розумним і кмітливим хлопчиком. Відвідував затишний дитячий садок, а з 1999 по 2002 рік навчався у Ходосівській загальноосвітній школі, де закінчив три класи. Згадував цей період із теплотою, особливо свою першу вчительку — Гавриленко Людмилу Володимирівну, яка відіграла важливу роль у його навчанні та становленні.
У 2002 році після смерті батька родина повернулася до Києва. Попри складні життєві обставини, Олексій зберіг у пам’яті дитинство в селі як найщасливіші роки свого життя.
Середню загальноосвітню школу №228 міста Києва Олексій закінчив у 2007 році. Того ж року вступив до Київського механіко-технологічного коледжу, який успішно завершив у 2011 році. Далі продовжив навчання у Київському національному університеті харчових технологій, де здобув кваліфікацію інженера-механіка. Навчався на денній формі, отримував стипендію, що свідчить про його наполегливість та цілеспрямованість.
Після завершення освіти працював у ТОВ «Українські хімічні технології», де згодом обійняв посаду бригадира основного виробництва. Колеги цінували Олексія за відповідальність, професіоналізм і людяність. Він був товариським, щирим і позитивним, завжди готовим підтримати і допомогти.
У вільний час захоплювався природою, подорожами, музикою — як сучасною, так і класичною, а також українською. Мав хист до кулінарії — експериментував на кухні, і це завжди було смачно. Особливе місце у його серці займали автомобілі. Навіть у складний період пандемії COVID-19 він здав на водійські права та придбав свій перший автомобіль, про який дбав і самостійно ремонтував. Олексій разом із молодшим братом Володимиром захоплювався технологіями — обидва відвідували комп’ютерні курси та самостійно збирали комп’ютери. Згодом Олексій придбав безпілотник і навчився вправно ним керувати. Він був представником сучасної, здібної та технічно обізнаної молоді.
Коли 24 лютого 2024 року росія розв’язала повномасштабну війну проти України, Олексій разом із братом одразу з’явився у військкомат. Тоді їх не прийняли через відсутність військового досвіду, але це не зупинило Олексія — він підтримував армію донатами та був готовий до служби.
25 жовтня 2024 року його було мобілізовано до лав Збройних Сил України. Служив на посаді оператора 2 десантно-штурмового взводу 6 десантно-штурмової роти 2 батальйону 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Пройшов навчання у Франції. Брав безпосередню участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.
10 січня 2025 року Олексій загинув у Курській області під час бойового зіткнення. Похований в селі Ходосівка поряд із батьком, а також бабусею й дідусем, які раділи його появі на світ і допомогли мамі виховати його гідною людиною та справжнім сином своєї Батьківщини.
Його життя — приклад справжнього патріотизму, мужності та самопожертви. Він був не просто воїном — він був другом, побратимом, українцем, який до кінця залишався вірним присязі та рідній землі. Його гасло — «Ніколи не здавайся» — стало дороговказом для тих, хто його знав.
Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня згідно з Указом Президента України від 13 березня 2025 року №160. Олексій Глемязь — це ім’я, яке залишиться у наших серцях як символ незламності, честі та гідності. Вічна пам’ять Герою!
